«… Україна для всіх, хто у ній проживає.
Але тільки для тих , хто Її не ганьбить.
Україна для тих , хто
Її поважає,
Та у кого за неї серденько болить…»
Григорій Лісовий
« Я, Язеницький
Григорій Йосипович, народився на Львівщині у бідняцькій рідні в 1929 році.
Дитинство та юність були вельми важкі, я би сказав жахливими, де до 1939-го
року панували поляки, котрі теж нас українців мали за молодших братів і
рахували нижче-сортною нацією. Їхні діти у школі ( їх було приблизно 10 % )
завжди мали пріоритет, бо вчителі були переважно поляками і дуже пріоритетно
ставились до учнів польського походження. Пам’ятаю, пані Домбровська (зав.
школою) мала право висловлюватись: « ти русінскі дряби нескончонни»,
застосовуючи при цьому рукоприкладство, що було, як правило, традиційним. Тому
і у 1939-му році, коли прийшли більшовики, ми їх зустрічали дуже радо, правда
без квітів, бо була осінь.
Але дуже скоро ми
зрозуміли, що це є набагато страшніший ворог, ніж поляки. І тому в 1941-му році
німців теж дуже радо зустрічали. І теж в скорості переконалися, що хрін не є солодший
за редьку. Я мав нещастя народитися в дуже неблагоприємному регіоні, але попри
все, я дуже люблю цю мою нещасливу батьківщину:
«… Мені не жаль, потрачених в неволі
Літ молодих і знов, якби прийшлось,
Я б вибрав ту ж свою жахливу долю,
Якби для мене місце лиш знайшлось…»
Отже, як бачимо,
доля мене не балувала… Йшов вже воєнний кривавий 43-й рік. Влітку нам,
хлопцям-підрісткам, трапилась нагода збиратись вечорами, в умовному місці, де
ми теж мали нагоду вечорами слухати розповіді одного нашого трохи старшого
співвітчизника, котрий з’явився так же несподівано, як і був щез до приходу
німців. Мазярок Володимир, по його розповіді, приїхав з Європи, де мав нагоду
бачити Степана Бандеру і, як пізніше виявилося, був спеціально присланим із Проводу
ОУН, щоб, так би мовити, підготувати нас, молодих хлопців, до приходу
більшовиків, котрі вже себе «чудово» показали при відході у 41-му, де у Львові
у в’язницях (в т. ч. у в’язниці Лонського, де мені «пощастило» побувати, вже
згодом, у 48-му році) ті ж визволителі залишили після себе незабутній,
спочатку для моїх співвітчизників і для мене самого, що називається кривавий
слід, криваву пам'ять. У камерах тієї ж Лонської тюрми ми ще помічали сліди
того ж 41-го року, коли під шаленим наступом німецьких військ, більшовики
старались від усієї душі, як можна більше знищити молодших братів (мабуть не
надіялися знов у 44-му «визволяти» нас знову)… То ж, влітку 1944-го приходять,
вже нам прекрасно відомі «визволителі» і … знов за своє взялися, тобто
донищувати тих націоналістів, котрих не встигли знищити при відступі у
41-му. Під проводом ОУН вся молодь , та й дорослі , вступають до жорстокої
боротьби – хто в УПА, а хто в підпілля проти озвірілого найстрашнішого окупанта
українського народу і всіх народів, навіть і своїх «рідних», не щадящих нікого.
Мене наш місцевий
«провід», за браком літ, назначає зв’язковим, на що я радо згодився, бо давно
прагнув чимось прислужити Україні, своєму народові. Ця «посада», як пізніше
виявилося , була не легшою, ніж в УПА.
У нас там, на
батьківщині – ліс, ліс, ліс. Тому й прийшлось мені невеликій групі повстанців
доставляти в ліс все необхідне для життєздатності і боротьби «наших хлопців»,
як їх весь люд тоді називав. Ось і завдяки тому, як люди ставились до
повстанців УПА, мені і моїм соратникам вдавалося творити чудеса героїзму на
теренах моєї незабутньої батьківщини – Галичини.
У 1948-му році,
один із тих соратників – Дмитро Грицина, по псевдо Жук, здавшись по Сталінській
амністії у 46-му більшовикам , вступивши до так званих «стрибків», після
великої кількості вже запроданих побратимів, згадавши про мене, здає і мене…
Не знаю, за що я
так люблю свій народ, свою христопродавську націю, за котру і сьогодні готовий
віддати залишки свого здоров’я і навіть життя, аби він жив належно, як інші
народи світу…Як бачимо, типічна розв’язка моєї долі, аналогічна мільйонам наших
співвітчизників…
Що нас губить, маю
на увазі український народ в цілому, так це те ж христопродавство, на протязі
усієї нашої історії , особливо після Переяславської Угоди, коли Богдан
Хмельницький продав Україну (звичайно, в дуже скрутний, складний історичний час
для нас) старшому братові – Російській (в ті часи - Московії) імперії…
Як бачимо –
типічна доля українця, завжди довірливого, що стає також дуже небезпечним
чинником нашого менталітету.
Після
місячного перебування у районному КПЗ, Львівська в’язниця Лонського,
Золочівська в’язниця, звідси вже відправляють буржуазних націоналістів у…
«широкую страну мою родную, где полно тюрем и лагерей ». Тобто в... обійми
Великого більшовицького ГУЛАГу. Після місячного етапу, де годують нас однією
«селедкою» і поють водою, котру маємо в тих же діжках з-під оселедців
(вона теж неймовірно солона і смердюча, ржава і…) , але ми змушені їсти
оселедці та запивати солоною водою…
І ось Тайшет.
Після кількаденного відпочинку по Братській трасі до колонії особливого режиму
№011 на будівлю станції Віхоревка, що на відстані від лагеря, десь сім-вісім
кілометрів по шпалах… «Шаг вправо, шаг вліво – конвой применит оружие без
предупреждения».
Пробачте
працівники редакції - ви заторкнули мою рану, котра в мене постійно
болить після інфаркту. Незаживаюча
рана типічної долі одного з мільйонів жертв більшовицького терору над моїм,
нашим багатостраждальним народом …
Християнська
мораль вчить нас.. пробачте, любіть ближнього, навіть свого ворога. Одразу
хочу зауважити, що я не можу виконати ту заповідь Біблії чи Євангеліє, і ,
звичайно, маю великий гріх перед так званим «священним письмом» і Богом. Бо
практика життя свідчить, що той хто попирає ті закони живе набагато краще того,
хто їх в міру терпимості намагається виконувати. Маємо безліч прикладів мого
твердження.
Усім дорослим
людям зараз відомо, що ще понині чимала більшість тих сталінських опричників,
котрі розпинали колись мене і моїх соратників, нищили всіма способами, котрих
світ не знав раніше, наших співвітчизників.. зараз спокійно сидять навіть у
нашому демократичному київському парламенті і «.. мають пільги та
заслуги..», і Бог теж спокійно спостерігає за цією несправедливістю.. я ніяк не
можу погодитися на те.. безобразіє. І три роки тому в журналі «Зона»-7, я мусив
висказатись по цьому поводу ось так:
О, скільки я на світі буду жити,
КПСС я буду проклинать.
І я за те щоб їх усіх судити-
Живих і.. мертвих, й тих що хочуть «вспять»
КПСС, будь проклята навіки!
Повинна ти втопитись в тій крові,
Що по землі несуть у море ріки..
Не допустім, о, люди, ще живі,
Щоб та злочинна партія устала-
Вона лежить.. не даймо їй устать.
В новій крові вона щоб не купалась!
Її й в.. труні я буду проклинать!!!
***
І хай мене засудить Бог і небо,
За те, що я дав волю їй.. душі.
Це є моя свята й грішна потреба,
Бо я.. поет, й пишу собі вірші.
І хай мене зкарає Бог і люди.
Але я мушу висказати біль,
Й мені «начхать», за це що мені буде,
Я сам собі на рану сиплю сіль.
І зрозумій мене о, мій читачу,
За справедливість я.. піду на смерть.
Ось я пишу.. І разом з тим я ..плачу,
Бо все життя за це йде вшкереберть!
Шановна редакція!
Дорогі мої співвітчизники – працівники цієї.. святині правди – «Східного
Часопису»! Прошу вас, благаю, не викидайте з мого листа ні одного слова, цього
болю моєї душі, з яким мені прийдеться доживати віку, я хотів би застерегти
усіх співвітчизників - не допустити прийти знову до влади так званих лівих, бо
це може бути останньою нашою помилкою, за котру прийдеться гірко
розплачуватись.Ця розплата не омине й тих, хто як те порося, кричить і рве
мішок, в якому лежить.
Дорогі мої
земляки! Я благаю вас усіх, відкинути амбіції та образи, які можливо, я тут
допускаю і (гадаю що маю на це повне право) взяти на озброєння лише здоровий
глузд (прислухайтесь до моїх віршованих слів, я їх від серця відриваю) і давайте
жити дружньо, давайте не рубати гіляк, на яких сидимо, давайте не плювати на
землю, котра усіх нас годує і, у свій час кожного з нас, прийме в свої обійми..
але знов мушу вдатися до музи. Напишу вам вірша двадцятирічної давності
(російською мовою):
Я очень ясно представляю,
Как от инфаркта я умру,
И все чем душу забавляю,
С собой в могилу заберу,
И пусть земля мой труп проглотит,
И в ту же землю превратит,
Меня сей факт так не заботит,
Как мысль иная мозг сверлит.
И с каждым днем сильней тревожит,-
Что не оставлю я ... следа,
На этом свете, и не сможет,
Потомок вспомнить никогда,
Что жил такой поэт на свете,
Как все поэты жизнь любил,
Но ту любовь держал в секрете,
И так.. талант свой .. погубил,
Но буду счастлив я… в могиле,
Коль кто-нибудь мой стих прочтя,
Заключит так: хоть в старом стиле,
А все ж писал он.. нешутя….
На цьому лист
обривається.. а продовження я ніяк не можу знайти.. буду сподіватися що вдача
мене не підведе і я знайду все ж таки продовження…
