Я умру непризнаним поетом,
І хіба привидиться в труні,
Що моїм жовтіючим портретом,
Хтось вкрашає місце на стіні.
А умру, звичайно, від інфаркта,
Як мій батько вже давно помер.
Як сконав недавно, це де-факто,
Кровожадний монстр – СРСР.
І спокійно буду собі... гнити,
Україна ж бо таки стоїть,
І помалу пробує ходити,
Після сплячки втрачених століть.
Хіба може бути більшим щастя?
Я не мислю більших собі благ.
Ворогів хай наших... трусить трясця!
Не дарма я пережив Гулаг.
Я гордий тим, що я є українець.
Що я нащадок славних козаків,
І не зламав мене ні лях, ні німець,
Ні більшовик – цей кат з усіх катів.
/Вірш написаний на початку незалежності України/
1992 рік