Заповіт

Як умру, то поховайте

Мене... де прийдеться.

Лиш поглибже заривайте,

Бо мені здається,

Що нащадок наш всесильний,

Для якихось цілей,

Розруйнує склеп могильний

Й моє грішне тіло,

Буде на сміттю валятись..

Та ще і смердіти,

А поблизу можуть гратись

Правнучата-діти.

Я хотів бі після смерті,

Хоч би років двісті,

В дерев'яному конверті,

На одному місці,

Полежать собі спокійно,

Помріять, поплакать,

Та про неньку - Україну

З Богом побалакать...

На тім світі, я надіюсь,

Що зустрінусь з Богом.

Розповім йому, як вмію,

Про свою тривогу.

Мушу сміло запитати,

За яку провину,

Він прирік отак страждати

Нашу Україну.

Хто молиться йому краще, 

Ніж наш вкраїнці?

Ми, щоправда,  не ледащі,

Не гірші ніж німці.

Але ж німці мають волю,

І державу мають.

Українці лиш в неволі

Тебе прославляють..

Боже, Боже, ти ж всесильний,

І для всіх єдиний.

Ти ж усіх нас ліпиш пильно

З однієї глини,

Щоб усі Тебе вважали,

Будь же справедливий!

Є в усіх людей - держави. 

В Україні милій,

Триста з лишком літ немає

Рідної, своєї..

Будь нам другом -

Ми благаєм,

Потім судією..

Як умру, то поховайте

Мене де прийдеться,

Але рідні мої, знайте,

Доки серце б'ється,

Я думками був, є й буду

В Галицьких теренах

Та ніколи не забуду,

Тризуб на знаменах.

Вічно буду я страждати

На дві половини,

Там - вітчизна, батько й мати,

Тут - діти й дружина...

Але це не так вже важно,

Була б Україна.

Самостійна, як поважна,

Та щоб не в руїнах...

На могилі моїй хочу,

Щоб був хрест з Тризубом.

Може чиїсь добрі очі

Й справедливі губи,

Побачивши таке диво,

Мовлять: Українець

Спочиває тут щасливо,

Як чванливий німець.

А нащадків я благаю:

Любіть Україну.

Переконливо я знаю,

Таку батьківщину,

Ні один нарід на світі 

Їй - богу не має,

Де ласкаво сонце світить

І пісня лунає.

Любіть нашу Батьківщину

Так, як ми любили.

Не вагаючись я згину,

За Неї, за милу.