Роздуми

Я умру непризнаним поетом,

І хіба привидиться в труні,

Що моїм жовтіючим портретом,

Хтось вкрашає місце на стіні.

А умру, звичайно, від інфаркта,

Як мій батько вже давно помер.

Як сконав недавно, це де-факто,

Кровожадний монстр – СРСР.

І спокійно буду собі... гнити,

Україна ж бо таки стоїть,

І помалу пробує ходити,

Після сплячки втрачених століть.

Хіба може бути більшим щастя?

Я не мислю більших собі благ.

Ворогів хай наших... трусить трясця!

Не дарма я пережив Гулаг.

Я гордий тим, що я є українець.

Що я нащадок славних козаків,

І не зламав мене ні лях, ні німець,

Ні більшовик – цей кат з усіх катів. 

/Вірш написаний на початку незалежності України/ 

                                                                        1992 рік

СНД

О, скільки лиха нам готує

Якесь, пробачте, СНД!

Інфарктне серце моє чує –

Нова імперія нас жде.

Москва – наш самий лютий ворог

І хто б не був в ній за кермом,

На нашу зазіхає волю,

В думках з новим своїм ярмом.

Кравчук й Шушкевич – трусофоби,

Їм все одно, кому служить,

Злоякісні політмікроби!..

Під «старшим братом» згідні жить.

О, більшовицькі яничари!

Народ вам цього не простить!

Вас жде нащадків люта кара!

Вам не дадуть спокійно.. гнить!

Ви на Москву не поглядайте,

Вам Мінську, Києву служить,

Вас тут жде слава, добре знайте,

Для кого вам належить жить.

Уривок з маршу

 ......

Все вище, і вище, і вище

Ми прапор свободи несем.

Московську комуну ми знищим

Степановим грізним мечем!

Прогонимо всіх окупантів

З своєї рідної землі.

Для зрадників – буки та банти,

Бо ми не на жарт вже є злі.

.......

                               Серпень 1994

Хто бореться – той переможе...

Свобода народам й людині!

Такий наш одвічний є клич.

Вставайте до бою всі нині:

Селянин, робітник й панич!

Ми звільнимо всі наші землі,

Від рідних й чужих ворогів!

В усі нелюдські сили темні

Ми виплеснем лютий наш гнів!

«Здобудеш Вкраїнську державу,

Загинеш або у бою»

Безстрашно, сміливо та жваво,

Боронимо землю свою.

І Бог нам у цім допоможе,

Бо діло це наше святе...

Хто бореться – той переможе,

Це правило є золоте.

27.05.93

Мене не з’їла «мошкара»

В тайзі суровій Забайкалля,

Й не поглинула Ангара

В своєму чорному проваллі.

Мене морози Колими,

Не заморозили на кістку,

Хоч зараз я боюсь зими,

Котра нагадує первістку. 

                                27.05.93

Перемога

Я вісім літ на Колимі,

Про тебе мріяв, Україно!

Але не став я на коліна,

Хоч важко було у ярмі.

І приходилось сльози лить,

Гіркі, мужські безсилля - сльози!

І допікали ще й морози,

Але хотілось дуже жить!

І я в холодний сніг не ліг,

Я йшов... я мучився... не даром,

І перемога незабаром

                 мені вклонилася до ніг.

                                    

                                   13.11.90

Невже кінець?

«Невже кінець, і світ я цей покину,

Саме отут, в снігах, на Колимі?

І не побачу більше Україну,

А в більшовицьким скінчуся ярмі?»

Такі сумні думки не раз буяли,

Ще в несвідомій, буйній голові...

Між тим, часи бурхливі нас чекали,

Не віриться, лише, що ми живі.

І ось теперь, в тих спогадах тривожних ,

Часом відраду я б знайти хотів...

Бурхливий час.. Якби лиш було можна,

Я б знов в УПА на крилах полетів.

Простіть мене, усопші побратими

За те, що я донині ще живий,

І не підняв «червоної калини»,

Бо довгий час.. було хоч вовком вий!

Простіть за те, що сили вже не маю,

І інколи я заздрю навіть вам –

Ви  - у віках, при славі та ще й в раю,

А я ще в пеклі на цім світі... сам.  

                                                     7.11.92